Коли я юним зовсім був, до п'ятнадцяти літ,
Ті спогади з тих років не віддам я за світ.
Любив дозвілля проводити на троні льодовім,
Кроки батька, що чув я, гриміли, наче грім.

"Ну що, сину! Що за диво? Чого там ти замовк?"
Спитав батько, а я мовчав у думках своїх днів глибок.
Відповіді не дочекавшись, батько засерчав:
Сварив мене мій батько, двері з петель знімав.

Ще він, волею своєю, поради мені давав:
Плоди думок щоб я в глибинах вод змивав.
І свій приклад наставник мій старався подавать:
Я сховав свої дари, й ти також мусиш ховать!

Та часто згадую ту мить, коли вечори вів,
На троні свій я проводив, і раптом шум почув.
Закінчив справи всі пусті, почулись кроки враз,
Засіяли сумніви, важкий думок запас.

Сів тихо біля дверей, у темряву глянув я.
Що робив мій батько там, не зрозумів до кінця,
Та він сказав, перекривши журчання води:
"Ну чим займався знову ти? Уж не безумний ти?"

Мій батько часто трави п'є, щоб спокій знайти свій,
Вважає обов'язком п'ять разів в день говорити зі мною.
Від слів премудрих у голові вчувається дзвін,
І аромати благовоній розпускає він...

Ця історія правдива, як завжди проста.
Вже віки передається лише з уст в уста.
І старі з року в рік в ній шукають свій секрет:
Та от яка підступність: для вас він є, а для іншого - ні.